Священник Апостольського Екзархату у Стокгольмі: Завдання кожного душпастиря – молитися за свою громаду і бути добрим прикладом діалогу з Богом
07.06.2019
До української греко-католицької громади у Стокгольмі (Швеція) призначили нового душпастиря о. Андрія Мельничука. На Великдень відбулося офіційне оголошення декрету вл. Петром (Криком), екзархом УГКЦ для українців у Німеччині та Скандинавії. До цього часу Літургії УГКЦ у Стокгольмі відбувалися раз на місяць та у великі свята. Щоб відправити богослужіння, о. Мирослав Костів приїжджав з міста Вернаму, що розташовано за майже 500 км від шведської столиці. Новий священик буде проживати у Стокгольмі. У планах є також налагодити літургійне життя УГКЦ у м. Упсала, неподалік від столиці.
Отець Андрій Мельничук є вихованцем Дрогобицької Духовної Семінарії бл. свщмч. Северина, Віталія та Якима і закінчив ліценціат у Папському Східному Інституті в Римі. В інтерв’ю о. Андрій розповів про особливості місійного служіння та плани щодо організації життя української церковної громади у Швеції.
Отче Андрію, розкажіть, будь ласка, звідки Ви родом, де здобували освіту, де здійснювали попереднє служіння?
Коли мене питають, звідки я родом, то не можу дати однозначної відповіді, бо виріс у сім’ї священика. Місця служіння мого батька часто змінювалися. Коли я ходив до початкової школи, ми жили на Золочівщині Львівської області. До дев’ятого класу я був на Самбірщині, де батько має парафію дотепер, а потім переїхав до Дрогобича, де провів велику частину свого життя. Там три роки навчався у Дрогобицькому музичному училищі. Пізніше 6 років здобував освіту в Дрогобицькій Духовній Семінарії бл. свщмч. Северина, Віталія та Якима. Після навчання мене було скеровано на студії до Папського Східного Інституту в Римі, де після трирічного навчання я здобув ступінь ліцензіату зі східних богословських наук.
Після шлюбу ми з дружиною замешкали в Німеччині, де я довший час був практикантом при греко-католицькій громаді м. Штутгарта та помічником у римо-католицькій парафії. Цей час для мене дуже цінний через досвід, який здобув як дяк, катехит, помічник священика. Після отримання дияконських свячень у січні 2018 року та священичих свячень у квітні того ж року, я продовжував бути практикантом при греко-католицькій парафії та помічником священика при римо-католицькій громаді, поєднуючи у служінні східну та західну традиції нашої Церкви.
Після подання документів на свячення, за деякий час владика Петро (Крик), екзарх для українців греко-католиків у Німеччині та Скандинавії, запропонував бути душпастирем для нашої громади у Стокгольмі.
Поділіться, будь ласка, найбільш яскравими спогадами за роки Вашого служіння в Німеччині.
Я ніколи не планував бути священиком для екзархату УГКЦ у Німеччині та Скандинавії. Рівно ж, як і не ставив за мету бути душпастирем для українців у Стокгольмі. Озираючись на минуле, я б ніколи не подумав, що як священик буду потрібний тут. Тому, на мою думку, найбільш яскравими у цій історії є Господнє Провидіння і Божа ласка, які провадять мене, незважаючи на мою людську недосконалість. У моєму житті Божа присутність ніколи не була безобразною, а діяла через конкретних осіб, які були добрими прикладами, вміли підбадьорити, порадити і заохотити відповідати на такі Божі плани щодо мене, які є на теперішній час. Це для мене велике чудо, бо мав дуже багато випробувань та сумнівів щодо того, де і як бути, де проживати, починати служіння. На багато речей я не міг дати відповідь самостійно. У цих сумнівах допомагали мені люди, яких я не шукав, а яких посилав Господь. На своєму шляху я завжди відчував та відчуваю велику молитовну підтримку, що додає впевненості та сил.
Отче, Ви розказали про Господні плани щодо Вас, а які Ваші плани щодо служіння у Стокгольмі?
План надзвичайно простий – бути священиком, бути там, де мене потребують, бути з потребуючими людьми. Завдання кожного душпастиря – це, у першу чергу, молитва за свою громаду і намагання бути добрим прикладом діалогу з Богом, поваги до інших. Такий мій план не тільки щодо цієї громади, але щодо мого покликання загалом.
Кожні намір чи ідея врешті-решт повинні мати чітке вираження. Тому, якщо говорити про конкретну греко-католицьку громаду у Стокгольмі, маю на меті організувати катехитичну школу, вівтарну дружину, заохотити парафіян до участі в молитовних спільнотах (Матері в молитві, наприклад). Варто також налагодити контакт через інтернет-засоби: розвинути фейсбук-сторінку та створити сайт.
Якщо дивитися на майбутнє нашої громади у Стокгольмі дуже прагматично, то очевидно, що було б добре мати власне приміщення, храм. Можна планувати багато різних заходів та ініціатив, але якщо ми не маємо власного місця, де це можна було б реалізувати в будь-який час, без попередніх домовленостей з третьою стороною, то це викликає труднощі.
Зараз ми щонеділі орендуємо протестантський храм св. Івана Хрестителя (st. Johannes kyrka, Kammakargatan 12) неподалік від центру міста. Проте у таких умовах немає можливості повноцінно розвинути літургійне життя нашої Церкви. Наприклад, в Італії, окрім головного Собору св. Софії в Римі, декілька греко-католицьких громад отримали в постійне користування колишні римо-католицькі храми. Подібна ситуація також і в Німеччині.
На Вашу думку, чому місійне служіння УГКЦ в Європі та світі є важливим і на часі? І з якими викликами стикаються душпастирі?
УГКЦ потребує місійної присутності своїх священиків у інших країнах тільки тому, що там є її вірні. Це цілком природно, бо Церква є там, де її люди. Така потреба наразі є у Швеції, зокрема у Стокгольмі, і ми раді, що можемо відповісти позитивно.
Великого досвіду місійного служіння як священик я не маю. Але за роки навчання в Італії та проживання в Німеччині, я мав нагоду спостерігати, як відбувається парафіяльне життя наших громад в різних країнах. Брав участь в організації діяльності таких церковних осередків, тому маю чітке бачення, як гуртувати церковну спільноту на місіях.
Складно відповісти, чи ми як священики відповідаємо на всі виклики, які виникають на місійних територіях, але присутність рідної Церкви за кордоном для українців дуже потрібна. Для людей це місце і можливість зустрічі, де вони знаходять рідну мову та культуру, де можуть бути між своїми. Церковна спільнота – це духовна і моральна підтримка.
Особливість такого служіння також в тому, що священику важко передбачити кількість присутніх у храмі, бо левова частка вірних не мають сталого місця проживання на території парафії. У кожного є інші потреби та сподівання від церковної спільноти. Ті, хто постійно проживає за кордоном, потребують сталого літургійного життя. Ті, хто приїжджає на декілька місяців, раді відвідати рідну Церкву, але вони не бачать себе повноцінними членами цієї спільноти. Тому священику в душпастирській праці слід зважати на ці обставини, підходити до людей із розумінням. Подекуди українці за кордоном потребують навіть практичної допомоги чи поради, наприклад, щодо впорядкування документів для роботи чи проживання тощо. І церковна спільнота також часто допомагає в цьому. УГКЦ відкрита для кожного, хто потребує живого спілкування, української спільноти. На наші богослужіння чи заходи запрошені усі. Ми відкриті та хочемо допомогти чи послужити кожному, хто виявляє бажання чи потребу.
Загалом я не почуваю себе місійним священиком. Я просто виконую своє служіння для парафії, яка є поза межами України.
У неділю греко-католики мають Літургію після римо-католицької Меси у храмі, який належить Протестантській Церкві. Поділіться, будь ласка, досвідом міжконфесійного діалогу на місіях. Можливо, Ви вже встигли ознайомитися з цією ситуацією в Стокгольмі також…
Як на мене, у Швеції міжконфесійний діалог на досить високому рівні, якщо хоча б врахувати цей факт почергового служіння в одному храмі. Ми служимо в протестантському храмі, який для нас зарезервувала римо-католицька єпархія в Стокгольмі.
Залежно від регіону в Німеччині, у порівнянні зі Швецією, Римо-Католицька Церква є переважаючою. Там співпраця УГКЦ з РКЦ відбувається також на позитивному рівні. Особливо, якщо порівнювати з Україною, де ще донедавна була відчутна велика різниця між різними церковними деномінаціями. У Європі це так різко не простежується. Просто кожен має своє місце служіння і є відповідальним тільки за свою частку. Екуменічний діалог тут доволі щирий та відкритий.
Оскільки Ви нещодавно прийняли ієрейські свячення, цікаво дізнатися, як Ви відкрили своє покликання?
Я не можу сказати, що одного дня вирішив бути священиком. Та позаяк ріс у священичій сім’ї, то мене завжди цікавили богословські теми, канонічне право, церковна історія. Зростаючи у такому середовищі, вирішив подати документи до семінарії для того, щоб, у першу чергу, поглибити свої знання. Зрозуміло, що мені спадала на думку ідея про подальше священиче служіння. Можна сказати, що з цією думкою виростав, дискутував, з нею молився. Рішення стати священиком прийшло через сукупність різних досвідів служіння при храмах, через добрі приклади інших священиків, єпископів. Та думаю, якби не мав Господнього покликання, то цього б не сталося, скільки старань, вмінь та зусиль я б не прикладав.
Дякую за розмову!
Спілкувалася Ніна Поліщук для Пасторально-міграційного відділу УГКЦ