«Причина страждань, і зокрема голоду у світі, не в браку ресурсів, а у браку любові в людських серцях», — владика Богдан Дзюрах

16.08.2021

214382252_4162456260500693_244055761946198016_n

ПРОПОВІДЬ

преосвященного владики Богдана Дзюраха,
апостольського екзарха у Німеччині та країнах Скандинавії

у VIII Неділю по Зісланні Святого Духа

Школа євангельського способу життя

Боже Слово вчить нас сьогодні нового євангельського способу життя, яким має відзначатися кожен Христовий учень. Апостоли мусили теж пройти цю євангельську школу і в нинішньому Євангелії саме видно етапи їхнього навчання. Ось погляньмо як поводиться Вчитель і як поводяться учні. Про Ісуса сказано, що Він «побачив силу народу, змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих». Ісусова поведінка охоплює усі виміри Його особи: Він бачить, милосердиться і зцілює. У своїх діях Ісус не зупиняється на півдорозі. Натомість учні, які теж побачили цю силу народу, вони зауважили його нужду, його фізичний голод. Можливо, навіть відчули жалощі до цих людей, хоч, смію припустити, ці жалощі, це співчуття не сягнуло глибин їхнього єства, їхнього серця. Чому так думаю? Бо учні не були готові чимось пожертвувати задля цих людей, зробити щось конкретне, щоб допомогти їм, навіть відмовившись від власного комфорту. Вони, натомість, вирішили «вмити руки», вдати, що ці людські земні проблеми їх не стосуються, що люди мусять самі давати собі раду, хто як може, то ж пропонують Ісусові і людям свій досить дешевий «рецепт» вирішення проблеми: «Відпусти людей, нехай ідуть по селах та куплять собі поживи».

Наблизитися до Бога у періоди випробувань

Ісус не годиться на цей людський спосіб мислення і дії. То ж починає терпеливо вчити своїх учнів. Спершу каже, що людям не слід відходити від Нього. Насправді у людському житті існує велика спокуса у ситуації загрози, важкої ситуації чи кризи відходити від Бога, віддалятися від Нього. Насправді ж, у кожній кризовій ситуації перше, що нам доконче необхідно, це — наблизитися до Бога. Що більше, дуже часто Бог допускає певні кризові ситуації і випробування у нашому житті і в житті наших ближніх з єдиною метою: щоб нас і наших ближніх наблизити до Себе. «Поки я не був іще упокорений, блукав я, тепер же я пильную Твоє слово» — визнає псалмоспівець (Пс. 119, 67). І цей досвід повторюється в житті багатьох людей досить часто.

На жаль, не всі розуміють цю Божу педагогіку, то ж Господь Ісус особисто каже знову і знову своїм учням і кожному із нас: «Не треба їм відходити!». Подібно, як Він промовляв устами старозавітного пророка Ісаї кликав до свого народу перед лицем смертельної загрози: «Так говорить Господь Бог, Святий Ізраїля: „В наверненні й спокої ви спасетеся; у тиші та в довір’ї — ваша сила“» (Іс 30, 15). Оце довір’я до Господа і спокій виражені запрошенням до народу сісти на траву…

Господь спасає нас і наших ближніх, але не без нашої співдії

Втім, наблизитись до Господа, сісти на м’яку траву зовсім не означає сидіти, склавши руки. Господь спасає нас і наших ближніх, але не без нашої співдії. Цією силою, якою Бог спасає і преображає світ, є сила Його любови, а зовнішнім проявом цієї сили є служіння Його учнів — безкорисливе, жертовне, щире.

Так, учні попервах хотіли керуватися принципом «своя сорочка ближча до тіла», суттю якого, очевидно, не є любов, а егоїзм і самолюбство. Вони, маючи в заначці п’ять хлібів і дві рибини, мали намір, відпустивши народ із співчутливим виглядом і чемними напутніми словами, разом засісти самим на м’якій травичці, закликати ще й Ісуса, витягнути харчі і смачно пообідати. Натомість Вчитель каже їм спробувати забути про себе і поставити у центр своєї уваги і своїх дій іншу людину, почати їй служити. Він пропонує своїм учням виклик: віддати «свою сорочку», яка є ближче до тіла, ближнім, наблизити їх до себе, послужити їм, довірившись цілком Йому, Його присутності і Його любові. І так стається чудо.

Властиво, те, до чого Ісус запрошує апостолів, відоме вже в Старому Завіті. Мене завжди вражала розповідь про вдову з Сарепти, до якої був посланий пророк Ілля, щоб вона його нагодувала в той час, як в тому краї лютував великий голод. Найдраматичніший момент цієї розповіді настає тоді, коли жінка каже, що вона має тільки пригорщу борошна і трішки олії і ось тепер збирає дрова, щоб спекти останнього маленького коржа, який планує з’їсти разом з сином і відтак — померти, а пророк Ілля пропонує їй: «Не журись, іди й зроби, як сказала; тільки наперед спечи мені коржика і принеси сюди, собі ж і синові приготуєш опісля. Так бо говорить Господь, Бог Ізраїля: Посуд з мукою не спорожниться, глечик з олією не опустіє аж до того дня, коли Господь пошле дощ на землю» (1 Цар. 17, 13–14). І ось жінка робить крок надзвичайної довіри до Божого Слова: віддає свій останній харч пророкові і стає свідком і співучасницею чуда Божого: борошно справді не закінчується, олія — не вичерпується.

Брак любові у людських серцях

Причина страждань, і зокрема голоду у світі, не в браку ресурсів, а у браку любові в людських серцях. Байдужість, егоїзм і самолюбство вбивають людей набагато більше, ніж голод, війни і конфлікти. Властиво, саме людські гріхи стають причиною страждань, самотності і смерті мільйонів на цьому світі. З іншого боку, наші обмежені засоби не є і не можуть стати причиною відмови потребуючим людям конечної підтримки. Бо, якщо будемо щирі зі самими собою, то ствердимо, що ми все ж таки маємо більше, ніж ті, що звертаються до нас за допомогою. З іншого боку, досвід показує, що, як правило, саме люди менше заможні є більш вразливі на потреби ближніх і щедрі, коли йдеться про благодійність. Гарно це виразив сучасний апостол прокажених Слуга Божий Рауль Фоллеро (Raoul Follereau), французький поет і публіцист, якого ще за життя називали «святим Франциском ХХ-го століття», кажучи, що для убогих найбільшим даром є інші убогі, — єдині, хто в стані зрозуміти стражденну людину і допомогти їй.

Довіряти Богові і зректися егоїзму

Господнє Слово вчить нас в ситуаціях загрози, небезпеки кризи, яку досвідчуємо самі чи бачимо навколо себе, двох речей: беззастережно довіряти Богові як нашому Отцеві, Який піклується про нас і не бажає нашого страждання. А друге — це зректися егоїзму, не залишатися байдужими, відкритися в любові до ближніх, зокрема до потребуючих, знедолених, стражденних, щоб послужити їм. Як написали владики УГКЦ в нещодавньому Посланні про убогість: «Ніхто з-посеред нас не є таким убогим, щоб не міг поділитися з іншими. Лише тіснота серця можуть перешкодити нам це зробити. Натомість серце, що містить у собі бодай крихту Христових думок і почуттів (пор. Флп. 2, 5), не зможе не сказати перед лицем людського болю і страждання: „Жаль мені цих людей“ (пор. Мт. 15, 32). А цей жаль серця неодмінно породжуватиме щиру молитву, діла милосердя, готовність поділитися, скласти пожертву на благодійну мету, щоб рятувати життя і захищати знедолену людину, даруючи їй свій час, увагу і матеріальні засоби, потрібні для життя» (26).

Так і ми будемо ставати свідками та співтворцями чуда — об’явлення Божої любові, Божого життя на цьому світі, яке преображатиме наші серця і через нас — відновлятиме Господнім Духом обличчя нашої землі і всього людства. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії