Історія
Історія греко-католицької Церкви в Німеччині
Українська еміграція до Німеччини
Організована душпастирська опіка українців-католиків візантійського обряду в Німеччині почалася з початком 20-го століття. Число українців становило тоді правдоподібно біля 50.000 людей. Це були втікачі з Галичини, які через дискримінаційну національну політику новоствореної Польської Республіки, залишили свій край. Також студенти і сезонові робітники, які тимчасово шукали притулок в Німеччині, входили до числа української спільноти. Оселилися вони на Сльонзьких частинах, або в Бремені, Гамбурзі і країнах Райнлянду. Вони володіли досить добре німецькою мовою, адже ж Галичина належала більше століття до Габсбурзької монархії.
У 1930-33 жорстока сталінська колективізація спричинила голодову смерть біля 7-ми мільйонам українського населення. Деяким вдалася втеча до інших країн. Таким чином починаючи від 30-их років постійно приїжджали українські студенти-богослови, які вчилися у колегії св. Андрія в Мюнхені, засновану тодішнім кардиналом М. Фаульгабер. (Один з тих студентів був Ізидор Борецький, пізніший єпископ в Торонті).
Підчас Другої світової війни число українців в Німеччині зросло до 2-ох мільйонів, більшість яких були втікачами від большевицької системи. В 1945 році в Берліні жило близько 5000 українців.
Заснування Апостольського екзархату
Його наступником став з 12-го жовтня 1945 р. отець Микола Вояковський, як заступник керівника Апостольської візитатури. Пізніше для новоупорядкування українського душпастирства за кордоном папа Пій ХІІ назначив Кир Івана Бучка на Апостольського візитатора в Західній Європі і водночас на керівника душпастирства для українців-католиків візантійського обряду. Його заступником і генеральним Вікарієм на території Німеччини став о. прелат Петро Голинський.
У післявоєнний час більшовики, під покровом назви репатріації, намовляли або примушували українців вертатися до свого краю. Після повернення майже всі вони були заарештовані та звинувачені в коляборації з німецькими націоналістами. Більшість з них були засуджені до примусової роботи в Сибірі, а деякі навіть до смертної кари. Тому багато українців вирішили виїжджати до Америки, Австралії або в Аргентину.
У Німеччині залишилися тоді близько 60.000 католицьких і православних українців. З метою їхньої душпастирської опіки були створені душпастирства, які і становлять фундаменти сьогоднішньої душпастирської структури.
В 1958 році Німецька єпископська конференція прийняла рішення надати фінансову підтримку для українського душпастирства та надати душпастирям на парафіях відповідну зарплату.
17 квітня 1959 р. папа Іван ХХІІІ створив і проголосив своїм Декретом Апостольський екзархат для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині. Екзархат отрима в власну юрисдикцію, з безпосередньою підпорядкованістю Святішому Отцеві, аналогічно до Апостольського вікаріяту в латинській Церкві.
Першим Екзархом став тодішній канцлер української Митрополії у Філядельфії, США, д-р Платон Корниляк. Єпископські свячення відбулися 7 липня 1959 року.
Зв’язок з Українською Греко-католицькою Церквою в Україні
Українська Греко-католицька Церква, до якої приналежні приблизно 5 мільйонів вірних, була за часів Радянського Союзу (1946-1989) частково ліквідована і заборонена. Багато єпископів і священиків втратили життя в совєтських тюрмах та лагерах. Тож і Патріарх Йосиф Сліпий був ув’язнений на протязі 18-и років. Він отримав дозвіл на виїзд до Риму для участі у ІІ Ватиканському Соборі. Після того він залишається в Римі. Апостольська Столиця призначила його кардиналом. З Риму Кардинал Йосиф Сліпий керував своєю Церквою, яка в Україні жила в підпільних умовах.
Зберегти своє існування змогла Греко-католицька Церква в Україні також завдяки тому, що українська діаспора у великій мірі допомагала їй, як духовно, так і через активну політичну підтримку. Тут готувалась і видавалась християнська література, газети, транслювалися радіопередачі. Все робилося для того, щоб підтримати зв’язок зі своїм народом та Церквою, які знаходились за залізною заслоною. Українська діаспора жила і міцніла, бо це велике і справедливе завдання зміцнювало почуття приналежності до власного народу. Після розвалу совєтського режиму та виходу Української Греко-католицької Церкви з підпілля Апостольська Екзархія, як частинка цієї Церкви, дальше виконує завдання.
Мета і завдання Апостольської Екзархії
Особливе завдання Апостольської Екзархії полягає сьогодні в тому, щоб служити і опікуватися тими українцями, які живуть в Німеччині і Скандинавії. Чисельність українців, які живуть тут на поселеннях, збільшилося через нову хвилю еміграції українців, які також шукають притулок та опіку в українському суспільстві на поселеннях в Німеччині. Важливе завдання Апостольської Екзархії полягає також в тому, щоб знайти контакт до тих українців, які до тепер не належали до Церкви, з огляду на їх минуле в атеїстичному суспільстві совєтського соціалізму, або перестали ходити до церкви через різні причини. Їм треба передати християнську орієнтацію, чуття приналежності до свого рідного і тим самим дати їм можливість почувати себе повноцінними християнами та українцями.
Приближення України до Західної Європи – це також один аспект праці Апостольської Екзархії. Почерез розширення Європейської спільноти Німеччина набирає більшого впливу й на суспільство в Україні. Зближення тих двох народів – ця мета включає не тільки релігійні, але й культурні і соціальні поля співпраці.
З екуменічної сторони Українська Греко-католицька Церква шукає контакт з іншими Церквами візантійського обряду. Братерство Східних Церков та їх мирне співіснування – це вклад кожного християнина до єдності, якої всі так прагнуть.
Українське душпастирство отримує велику допомогу з боку Німецької єпископської конференції, яка підтримує працю, її цілеспрямування та установи Апостольської Екзархії. А благодійний фонд St. Ansgarwerk в значній мірі підтримує українські душпастирства візантійського обряду в Скандинавських країнах.
Духовенство Апостольскої Екзархії служить для своїх вірних у більш ніж 40-а місцях, які розкидані по цілій території Німеччини. Постійні Архиєрейські візитації скріплюють співпрацю з душпастирями. Організуються прощі та зустрічі, в яких беруть участь наші старші члени та молодь. Це поглиблює релігійне життя в рідному обряді та будує спільноту. У суботніх та додаткових школах навчають українські монахині (Сестри служебниці Непорочної Діви Марії), священики та вчителі наших дітей основ катехизму та плекають знання української мови та культури.
Адміністрація Екзархії
Юрисдикція Апостольської Екзархії сягає всю територію Німеччини. З 1984 року прилучено й Скандинавію до її опіки. Всі Греко-Католицькі священики і вірні на цій території підлягають виключно під юрисдикцію Апостольського Екзарха, який на підставі постанов Другого Ватиканського собору є дійсним членом Німецької єпископської конференції.
Осідок Апостольської Екзархії знаходиться в Мюнхені, де споруджено в 70-их роках власний катедральний Собор «Покрова Пресвятої Богородиці і св. Андрія Первозванного». Церква збудована в скромному модерному стилі, дотримуючись приписів візантійської стилю будови церкви. Інтер’єр Храму прикрашають мистецькі твори славного іконописця С. Гординського. На даний час існують в Німеччині чотири деканати. Щоб опікуватися вірними, та щоб дати змогу для вірних принаймі раз у тиждень відсвяткувати Св. Літургію, священики змушені долати чималі відстані.
Крім того діють тут також різні українські об’єднання і організації, особливо харитативні і наукові установи, як Український Вільний Університет та дім товариства «Рідна школа», чи товариство «Україна».
Апосольська Екзархія видає церковну газету «Християнський голос», який виходить з 1949 року і розповсюджується два рази у місяць по цілій Європі.
Апостольський Екзарх
Наслідником блаженної пам’яті Владики Платона став у 2001-ому році о. Петро Крик, адміністратор Вроцлавсько- Гданської Єпархії УГКЦ в Польщі. 4-го лютого 2001 р. відбулася урочиста Хиротонія Владики Петра. На своєму гербі Владика вибрав клич: «Ось поставив як дар перед тобою відкриті двері».
Під опікою Владики та з його Благословенням старається духовенство Екзархії прислухатися до нових імпульсів, які дає життя українського суспільства тут на поселенні, щоб збудувати та поглибити душпастирську працю і тим самим знайти належні відповіді на запити сьогодення.